Зовнішньополітична гра Путіна

Зовнішньополітична гра Путіна

Зовнішня політика Російської Федерації, як і будь-якої іншої країни, формується на ряді міжнародних та внутрішніх нормативно-правових актів. Однак, реальна зовнішня політика Росії суттєво відрізняється від положень, задекларованих у договорах, законах та концепціях. Постає питання, чим керується російське керівництво у своїй зовнішньополітичній діяльності, перш за все президент РФ?

Нормативно-правове маскування реальної зовнішньої політики РФ

Концептуально зовнішня політика Росії визначається міжнародними договорами і низкою документів, до яких відносяться Конституція РФ, Концепція зовнішньої політики, Державна програма РФ «Зовнішньополітична діяльність», Стратегія національної безпеки РФ, Воєнна доктрина, План дій МЗС РФ до 2018 року та інші акти. Якщо проаналізувати їх, без огляду на реальні дії РФ, то Росія – це миролюбна держава, яка поважає міжнародне право та інтереси інших держав. Втім, аналіз цих же положень під кутом зору дійсної зовнішньої політики РФ демонструє радикальні відмінності .

Так, у статті 15 основного закону РФ сказано, що принципи і норми міжнародного права та міжнародні договори РФ переважають над національними законами . На практиці ж, наприклад, 20-21 березня 2014 року російський парламент схвалив закон про прийняття Криму і Севастополя до Російської Федерації, який одразу ж був підписаний президентом Путіним. Цим Москва порушила низку міжнародних актів, починаючи з Статуту ООН і Гельсінського заключного акту, та двосторонніх договорів між Україною і Росією, включаючи й Договір про дружбу, співробітництво і партнерство, у якому й на сьогодні зафіксовано, що сторони «поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів» .

Концепція зовнішньої політики РФ від 2013 року однією з основних цілей визначає зміцнення міжнародного миру та справедливої і демократичної міжнародної системи . В ній засуджується застосування збройних сил в обхід Статуту ООН. А в реаліях саме Росія застосувала силу в Криму і на Донбасі, організувавши «неконтрольований трафік зброї і бойовиків» та створивши «нові кримінальні центри сили». Тим само Росія знівелювала задеклароване твердження, що «зовнішня політика Росії є відкритою, передбачуваною і прагматичною», та замість «спільних дій з підтримки безпеки на глобальному і регіональному рівнях», підтримує зони нестабільності на Кавказі, в Молдові й Україні.

Своєю агресивною політикою проти України Росія фактично порушила Указ президента РФ від 2012 року «Про заходи з реалізації зовнішньополітичного курсу РФ» , в якому зафіксовані принципи верховенства права у міжнародних відносинах, поваги суверенітету і територіальної цілісності, а також План діяльності МЗС РФ на період до 2018 року та Державну програму РФ «Зовнішньополітична діяльність» , які визначають невтручання у внутрішні справи інших держав і політичне врегулювання конфліктних ситуацій.

Навіть у документах з питань безпеки, як, наприклад, Стратегія національної безпеки РФ до 2020 року , записані вже неодноразово порушені Росією положення про недопущення «односторонніх силових підходів у міжнародних відносинах». У них також відсутні положення про можливу загрозу з боку України. Натяк на неї заявився вже у Воєнній доктрині РФ в редакції 2015 року , через рік після початку агресії.

Водночас, не всі положення нормативно-правових актів РФ не співпадають з її реальними діями. Наприклад, Росія активно реалізує такі завдання, як перетворення РФ на впливову світову державу, протидія розширенню НАТО, сприяння інтеграції України до євразійських структур, зміцнення позицій російських засобів масової інформації в світовому інформаційному просторі. Однак, у більшості випадків очевидна непослідовність російської зовнішньої політики. Чому ж російське керівництво не виконує власні нормативно-правові акти і чим керується?

Велика гра як підміна зовнішньої політики Росії

Слід зазначити, що російське керівництво використовує лише вигідні йому постулати, а в переважній більшості нехтує і порушує їх, проводячи зовнішню політику, базовану на власних правилах, а не на принципах міжнародного права.

Це призвело до непередбачуваності дій РФ у світі. Вдавшись до спроб нав’язати міжнародній спільноті свої правила, Кремль виводить зовнішньополітичну діяльність за межі міжнародного правового поля у площину, де правила можуть змінюватися, порушуватися та запроваджуватись нові. Очевидна спроба керівництва РФ замінити зовнішню політику глобальною грою. Однак, у цій грі Кремль має мету – перетворення Росії (Путіна) на світового лідера у багатополярному світі.

Для досягнення мети Путін нав’язує свої правила та постійно їх змінює, розширюючи поле гри. Так, після анексії Криму Путін вдався до вторгнення на Донбас, розширивши воєнні дії РФ проти України, і частково відволікши увагу від Криму. Початком воєнної операції в Сирії восени 2015 року Путін знову розширив поле гри, намагаючись нав’язати Заходу образ Росії - партнера в протистоянні тероризму, а не Росії - агресора. Перед Самітом Великої двадцятки він знову намагався змінити привила, заявивши про вихід з «Нормандського формату», але це йому не вдалось, бо Захід різко відкинув ці правила .

Підходи Путіна та його команди до зовнішньополітичної гри добре описані у книзі новопризначеного глави Адміністрації президента РФ Антона Вайно під назвою «Образ Перемоги» («Образ Победы»), написаній у співавторстві з радником президента РФ Антоном Кобяковим і вченим Віктором Сараєвим . Вайно є «людиною особисто Путіна» і керівником його «тіньового кабінету» в Росії. Текс було опубліковано у 2012 році, після обрання на третій президентський термін Путіна, який особисто підписав до неї епіграф.

Публікація визначає зовнішньополітичну діяльність Кремля як велику гру, що дозволяє зрозуміти поведінку РФ на міжнародній арені: «Дипломатія означає гру за допомогою погроз і залякування, хитрощів і умовлянь, торгівлі і перемовин, методів і прийомів розширення влади». Це і є ключове визначення російської зовнішньої політики на сучасному етапі, зафіксоване чинним керівником адміністрації російського президента.

Досягнення своїх зовнішньополітичних цілей російське керівництво бачить як перемогу, якої можна досягти шляхом «переведення тіла гри в асиметричний стан». Іншими словами, вона прагне створити таку ситуацію, до якої інші сторони міжнародних відносин будуть не готові. Наприклад, масове прибуття нелегальних мігрантів із Близького Сходу до Європи. У 2015 році таких мігрантів було більше 1 млн. осіб, а з початку 2016 року – майже 315 тисяч осіб , що стало головною загрозою безпеці Європи, до якої європейські країни не були готові.

Задля перемоги Росія, нездатна діяти в рамках міжнародних норм, вдається до зміни правил гри, що у книзі «Образ Перемоги» визначено як одну із основ успіху: «Гра світової політики направлена на зміну правил гри старої світової політики» . В такий спосіб російське керівництво створює нові ситуації і подібно корозії розмиває світовий порядок, що добре прослідковується від Придністров’я, Абхазії і Південної Осетії до Криму, Донбасу і Сирії.

Головним бенефіціарем зовнішньополітичної гри РФ визначений її «супер-клас» – російська еліта. Ні від війни з Грузією, ні від анексії Криму, ні від окупації Донбасу росіяни не отримали покращення життя чи стабільності в державі. Натомість російська еліта зміцнила свої авторитарні позиції та спробувала вийти на вищий рівень впливу у міжнародних відносинах.

У праці «Образ Перемоги» російському суспільству відводиться роль «глядача», або пасивного учасника великої гри Кремля, оскільки «гра відбувається заради нього». Визнається, що зовнішньополітична діяльність РФ націлена на здобуття підтримки російського суспільства. І в дійсності, анексія Криму супроводжувалась ейфорією у російському суспільстві, коли рейтинг Путіна підскочив майже до 90% . Кремль втягнув російське суспільство у зовнішньополітичну гру Путіна за допомогою пропаганди та задоволення «великоруських» амбіцій. Водночас, він змушений або слідувати суспільним настроям, або корегувати їх за допомогою пропагандистських і силових методів.

Російське керівництво намагається втягнути у свою зовнішньополітичну гру й інші країни, перетворивши їхні народи на «глядачів» та учасників, особливо там, де Кремлю не вдається впливати напряму. Наприклад, у Німеччині для впливу на керівництво країни Москва скористалася німецькими суспільними настроями невдоволення напливом мігрантів. Слід згадати і напади на жінок у Кельні в січні 2016 року, і мітинги протесту у Дрездені та інших містах, і дезінформацію про викрадення дівчинки Лізи , що активно роздмухувалось російськими ЗМІ. Однак, ключовою державою у зовнішньополітичній грі Путіна залишається Україна.

Україна у великій путінській грі

Російським керівництвом Україна розглядається лише як частина великої гри, націленої на досягнення світового лідерства. Росія намагається витіснити Україну із системи міжнародних відносин, перетворивши її із суб’єкта на об’єкт у своєму полі впливу та не допустивши її зближення з ЄС. Пояснення такої позиції дає заступник директора Інституту країн СНД І.Шишкін: «У випадку приєднання до Євросоюзу України, ЄС в перспективі здатний стати рівновеликим до США центром сили» . А Кремлю не потрібен сильний суперник на міжнародній арені, що й стало причиною агресії РФ проти України. Провідний науковий співробітник Інституту США і Канади Російської академії наук О.Приходько однією із причин конфлікту на сході України назвав «недооцінку Заходом значення України для Росії» . Втім, Кремль намагається вийти за межі російсько-українського конфлікту, показавши його як частину протистояння між Росією і Заходом. На підтвердження, офіційна позиція МЗС Росії щодо ситуації в Україні повністю відкидає причетність РФ до конфлікту, адже «велика держава», з точки зору Кремля, має сприйматися як арбітр, а не учасник.

Водночас, агресія РФ проти України показала недостатні можливості Росії для проведення стратегічної міжнародної гри. Їй не вдалось навіть реалізувати першочергову мету – роздроблення України шляхом створення «Новоросії» й анексії Криму. Тому Кремль змінив правила, зосередившись на перешкоджанні відновленню територіальної цілісності України та нав’язуванні «троянського коня» у вигляді «Л/ДНР». За останні місяці Росія перейшла від жорсткого протистояння до малих демонстративних кроків. Вона пішла на невеликі поступки у вигляді демонстративного припинення, а насправді обмеження, вогню з 1 вересня, а потім з 15 вересня, звільнення трьох із більше ста українських заручників та згоди на розведення сторін на трьох ділянках. Це дозволило їй домогтися посилення тиску на Україну – міністр закордонних справ Франції Жан-Марк Еро під час свого нещодавнього візиту в Україну наполіг на виконанні Києвом пунктів Мінських домовленостей щодо місцевих виборів на Донбасі та надання особливого статусу . Вимоги про гарантії безпеки, відновлення контролю над українсько-російським кордоном та ініціативи України про посилення міжнародної присутності на Донбасі відійшли на другий план, принаймні тимчасово.

Підходи і механізми зовнішньополітичної гри РФ спонукають Україну до адекватної реакції. По-перше, незважаючи на існуючі та можливі нові спроби Росії звести міжнародні відносини до власної гри за її ж правилами, Україні слід постійно і наполегливо нагадувати про існуючі міжнародні договірні рамки, нехтування якими приведе до руйнування системи міжнародних відносин. При цьому слід продовжити вказувати на небезпеку для інших країн світу від агресивних дій Росії – анексії території суверенної держави, втручання у внутрішні справи, неконтрольованого постачання зброї незаконним збройним формуванням, одностороннього порушення міжнародних договорів.

По-друге, на міжнародній арені Росія запроваджує свої правила, які потім використовує як міжнародні прецеденти. Наприклад, миротворчі місії в зонах конфлікту на пострадянському просторі частково або повністю складались із представників Росії без огляду на її причетність до цих конфліктів. Так було у Придністров’ї, Південній Осетії, Абхазії. Цей прецедент Росія перенесла й на Україну, де у складі Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ працюють близько 40 російських громадян. Тому існує небезпека, що у складі запропонованої Україною поліцейської місії ОБСЄ, у разі схвалення такого рішення, відновлювати мир на Донбасі будуть і російські поліцейські, а це неприпустимо.

По-третє, російське керівництво, «супер-клас» як головний учасник зовнішньополітичної гри РФ, вже давно узурпувало владу у своїх руках, і його розрив з російським суспільством неухильно поглиблюється. Яскравим прикладом стала низька явка виборців на проведених 18 вересня 2016 року парламентських виборах в Росії (офіційно – 47,88%). Тут Україні слід продовжити вже розпочату роботу з делегітимізації новообраних російських інституцій та робити акцент на недовірі російського суспільства керівництву країни і його злочинній по відношенню до світу і власного народу політиці.

По-четверте, Україна може використати залучення російського суспільства до зовнішньополітичної гри Росії в якості «глядача» й учасника. Для цього слід ретельно проаналізувати дійсні настрої російського населення, щоб виробити кроки з мінімізації його підтримки агресивній політиці російського керівництва проти України. Це важко зробити на основі даних російських дослідницьких інституцій на зразок Левада-центру, а тому мають використовуватись альтернативні джерела, зокрема регіональні російські ЗМІ та навчальні і наукові заклади. Одночасно, слід не допустити реалізацію спроб Кремля перетворити українське суспільство на «глядача» та пасивного учасника своєї гри, що є головним завданням протидії інформаційній агресії РФ.

І наостанок, зовнішньополітична гра Путіна є набором ситуативних рішень та короткострокових дій, позбавлених стратегічного бачення та спланованої на довгострокову перспективу діяльності. А тому вона приречена на провал і не здатна витримати випробування часом, у чому ми вже переконались з початку агресії РФ проти України.
Віталій Мартинюк
УНЦПД, Research Update, рік видання 23. - №4 (757), 2016
27 вересня 2016