25-річчя України: боротьба за незалежність триває

25-річчя України: боротьба за незалежність триває

Чверть століття – це період, вагомий для історії, навіть, коли йдеться не про людину, а про країну. У день 25-ліття України можна впевнено сказати: нас єднають спільні цінності, у нас є армія, у нас становиться нація. Нам потрібна ефективна й правова держава, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
Одна із найслабших економік в Європі
25 років виявилося мало, щоб створити таку державу, про яку ще раніше мріяли мільйони українців, хоч би яку дорогу вони не вибрали. Як видно хоча би тільки за показником здешевлення національної валюти майже в 13 разів (див. Графік 1), весь цей час українці не могли похвалитися високим рівнем життя чи принаймні впевненою динамікою зростання економіки.Запроваджена у 1996 році (на 5-му році незалежності) гривня як національна валюта стартувала у співвідношенні до долара США 1,82:1, а вже у 2008 році, кризовому для фінансових систем багатьох країн світу, курс гривні упав - 5,26 до 1 долара США. У 2013 році (напередодні Революції Гідності) це співвідношення було 7,99 за долар, і зараз, після двох років війни,  у серпні 2016 року, - 24,8 гривні за долар.
Графік 1. Динаміка відношення гривні до долара США за 24 роки (1992-2016) (1 гривня : 1 долар США). Графік побудовано на основі даних НБУ.

gr1
За роки незалежності Україна суттєво відстала в економічному розвитку від сусідньої Польщі, з якою в 90-ті роки мала приблизно однакові показники. Як видно з Графіка 2, поляки забезпечили стійке й динамічне зростання ВВП у розрізі на душу населення, досягнувши більше 14 тис. дол. США, тоді як найкращий результат України навіть не зрівнявся з 4 тис. дол. США.
Графік 2. Порівняння обсягу валового внутрішнього продукту в перерахунку на душу населення. Графік побудовано на основі даних Світового Банку (http://data.worldbank.org)

gr2

Населення України від пікових 52 200 тис. чоловік на початку незалежності у 1993-му скоротилося на 7 млн. чоловік у 2015-му, що приблизно дорівнює кількості населення у 1960-му році – через 15 років після закінчення Другої Світової війни.
Нині, за версією агентства Bloomberg, оприлюдненою у лютому 2016 року, Україна з її високим рівнем інфляції замикає п’ятірку «найбільш нещасних економік світу» (http://www.bloomberg.com/news/articles/2016-02-04/these-are-the-world-s-most-miserable-economies) поруч Південно-Африканською республікою, Аргентиною та Венесуелою. З-поміж країн Європи у цьому пулі опинилась Греція, але через показник високого рівня безробіття.
Згідно з Індексом соціального розвитку за 2016 рік, розробленим американською неурядовою організацією Social Progress Imperative на основі даних, що безпосередньо впливають на якість життя, Україна з її $8 267 доходу на душу населення опинилась на 63-ій сходинці серед 133 країн. Вона очолила 4 групу – «нижче середнього» (http://13i8vn49fibl3go3i12f59gh.wpengine.netdna-cdn.com/wp-content/uploads/2016/06/SPI-2016-Main-Report.pdf). Усього таких груп 6, і в 4-й групі немає жодної країни-члена ЄС.
Навіть ці розрізнені дані показують загальну картину економічної слабкості України. І дуже прикро почуваються українці не тільки через низький рівень життя, що виникає внаслідок поганого управління, але й через стагнацію процесів, відсутність динаміки.
Модернізація держави – потреби часу
«Рух по колу» – це найбільш типовий вираз, який доводиться чути під час численних фокус-груп, які ми проводимо в різних регіонах України, вивчаючи ставлення українців до різних сторін соціальних і політичних процесів, до ходу реформування, до позицій і діяльності різних політичних сил. Дійсно, дуже часто складається враження, що в Україні час зупинився. Відсутність системної політичної діяльності, розробки та перевірки придатності політик у різних сферах призводять до «холостого ходу» країни.
Пригадується перша Стратегія подолання бідності, що була прийнята у серпні 2001 року у період президентства Л. Кучми (http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/637/2001), в якій вказувалося, що станом на 2000 рік 26,7% українців належать до категорії бідних, а 14,7% - вкрай бідних, тобто таких, що перебувають на межі виживання. Передбачалося, що на 2010 рік бідних українців стане 21,5%, а вкрай бідних залишиться не більше 3%. Друга Програма подолання та запобігання бідності (уряду М. Азарова) від серпня 2011 року (http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1057-2011-%D0%BF) виходила з рівня бідності у 2010 році в 27%. Третій варіант Стратегії подолання бідності на період до 2020 року (уряду А. Яценюка) (http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/161-2016-%D1%80) виходить із того, що у 2015 році відносно бідних було 23,8% населення. Тобто, 15 років знадобилося для того, щоб зменшити кількість відносно бідних всього лише на 3%, і не факт, що це відбулося виключно завдяки зусиллям держави.
Інше «дежа вю» – боротьба з корупцією. На цій ідеї збудовано десятки гучних політичних кар’єр, на її реалізацію витрачено десятки мільйонів доларів міжнародної допомоги. Хоча й не досконалі, але реальні зміни в державній системі стали можливими лише після Революції Гідності, знаменом якої стало неприйняття корумпованої держави. Зміна відносин у системі влади, гостра політична боротьба, публічний характер інформації про державні закупівлі, розвиток системи фінансового моніторингу, вимоги щодо обов’язкового розкриття інформації про бенефіціарів, електронні шляхи доступу до інформації роблять доступними для громадян знання про процеси прийняття рішень. Це ще, зрозуміло, не прозора держава, в якій здійснюються ефективні закупівлі (нехай на хвилі постреволюційного запалу тепер у нас 5 державних структур, які борються з корупцією і попутно між собою), але це вже й не тотально корумпована система, в якій платники податків оплачують збагачення тих, хто приймає владні рішення. Сьогодні варто ставити питання про ефективність держави, про ціну прийнятих рішень.
Політичне оновлення
Як не парадоксально, але зрозуміти, як змінилася Україна, дозволила найбільша трагедія періоду незалежності - війна на Сході країни. Вона змусила кожного українця переосмислити своє ставлення один до одного, до державності як феномену і до держави як реального механізму опосередкування відносин, який потрібно почати будувати. За слушним зауваженням економіста, науковця О. Пасхавера, ми, не маючи національної держави, тривалий час ставилися до держави, як до чогось чужого, чужорідного (Поспішати повільно. – Новое время. - 20 серпня 2016 р.: http://m.nv.ua/opinion/paskhaver/speshit-medlenno-199985.html). Тепер час ставити питання про модернізацію держави, про те, як забезпечити правовий характер її дій, а також про повсюдність права і неухильність його дотримання. Визнання верховенства права, пріоритету прав людини у формуванні державної політики дозволить українській державі наслідувати європейську культуру права, на відміну від політики візантизму, і ставати зрозумілішою та передбачуванішою, перш за все, для своїх громадян.
Крім того, війна виразно показує відмінності між цьогочасною Росією, що в агресивній формі продовжує державну імперську політику, й Україною, яка ідентифікує себе як невід’ємну частину європейської ойкумени і політично завжди на державному рівні виражала своє прагнення бути інтегральною складовою ЄС та елементом гарантування безпеки на континенті. Завжди, як лише Україна на вищому рівні починала активне зближення з ЄС чи НАТО, так само активізувалась і протидія цим намірам. Скандали з прослуховуванням і вбивство журналіста Г. Гонгадзе, що дискредитували президента Л. Кучму, який зрештою у 2004 році навіть номінально відмовив Україні в ідеї інтеграції з ЄС і НАТО, «заговорювання» послідовної політики євроінтеграції, персональні й ділові зв’язки і залежності топ-політиків України від Кремля, – все це суттєво загальмувало визначення Україною економічної моделі та вивірене стратегічне політичне партнерство.
Війна на Донбасі, що спалахнула у квітні 2014 року услід за відторгненням Криму, стала не так вираженням персонального остраху Володимира Путіна перед загрозою поширення в Росію «вірусу» «кольорових революцій», скільки одночасно знаком усьому світові, що Україна розглядається у фокусі сфери російських інтересів. Незалежність не може означати ізоляціонізм. Україні так чи інакше потрібно шукати своє місце на світовому і європейському ринку, сприяти власним бізнесам, причому, новим технологічним бізнесам, бути частиною архітектури європейської безпеки. Але Україна тепер може це робити і частково вже робить, стримуючи рух «русского мира» на своєму східному рубежі.
Хоча політичному середовищу вдалося уникнути політичної люстрації на початку створення нової держави (на відміну від країн Балтії, Польщі, об’єднаної Німеччини), і нинішні владні еліти належать до кола політиків середини 1990-х - 2000-х, політичне оновлення все ж відбувається. Три із восьми складів Верховної Ради обрані на позачергових парламентських виборах – 1994, 2007 і 2014 року, анексія Криму й війна на Донбасі, заборона з 2015 року партіям комуністичного гатунку брати участь у виборах, - все це так чи інакше, але прискорювало зміни у політичному середовищі. Їх подальше оновлення і насичення державної політики новими смислами залежать від сили прихильності до змін суспільства.
УНЦПД, Research Update, рік видання 23. - №3 (756), 2016
24 серпня 2016 року
Світлана Конончук, Марія Дячук, УНЦПД