Кримська автономія - дискусія про статус майбутнього

Кримська автономія - дискусія про статус майбутнього

Тема статусу кримської автономії, анексованого Криму має низку сюжетів у внутрішній та зовнішній українській політиці. Один з них – інструментальний: привернення уваги до кримських питань всередині країни серед широких соціальних груп, а також додаткова спроба сфокусувати увагу на кримських проблемах у міжнародному контексті. Тим більше, що з боку Росії «питання Криму – питання вирішене», якщо цитувати низку російських чиновників і політиків. Що менше уваги до цих питань привернуто, то зручніше створювати ілюзію всередині України та поза нею, начебто Крим російській владі безумовно пробачили.
Однак подобається комусь чи ні, але рано чи пізно перед Росією постане питання повернення Криму Україні. Війни, навіть гібридні, рано чи пізно закінчуються. І для Росії, попри тези «прагматизму» для країн Заходу («зніймайте санкції і співпрацюйте»), реальне поновлення свого статусу і в політичному, і в економічному плані, повне скасування санкцій буде можливим лише після вирішення проблеми з анексією Криму, саме тієї проблеми, яка похитнула споруду всієї світової системи безпеки.
Сьогодні тема «Кримнаш», незважаючи на економічні труднощі і тенденції міжнародної ізоляції, грає одну з провідних ролей у міфотворенні «руського мира», мобілізації на підтримку політики Кремля всередині РФ, «возз’єднанні розділеного народу”. Хоча економічні проблеми в Росії чимдалі загострюватимуться, зокрема і завдяки наслідкам «кримської весни» та інших подій березня-квітня 2014-го.
Майбутній статус автономії як частина політики деокупації
Україна сьогодні практично не має «меню» для впливу на процеси в Криму, а за умов тотальної антиукраїнської пропаганди будь-які її дії чи бездіяльність можуть бути негативно інтерпретовані у масовій свідомості кримчан. Тим більше під час загострення економічних і соціальних проблем, коли треба «шукати крайнього». Зрозуміло, цим «крайнім» заздалегідь призначено Україну.
За таких обставин, у спробах формування політики де окупації, тема майбутнього статусу автономії актуальна для України як у внутрішньому, так і в міжнародному контексті. Зокрема, визнання кримських татар корінним народом України в березні 2014 р. і подальший розвиток цієї тези в українському законодавстві, в тому числі і в конституційному полі, дає можливість Києву в потенційних переговорах наполягати, що всі питання, пов’язані зі статусом Криму, ресурсами, безпекою, системою організації влади, не можуть бути вирішені без урахування думки корінного народу Криму. І справа не тільки в поглядах більшості та намаганнях Росії проштовхувати сценарій «іншого референдуму» про статус півострова під егідою ОБСЄ.
Автономії не просто можливі, вони існують і в унітарних демократичних країнах ЄС – Данія, Швеція, Італія (і це не повний перелік). Це не територіальні автономії, але регулюють питання широкої реалізації прав національних меншин і корінних народів в цих країнах без жодного утиску прав більшості, на основі демократичних механізмів. Таким чином, виходячи з логіки авторів вищезгаданої ідеї, право на внутрішнє самовизначення кримськотатарського народу не тільки можливе, але й доречне.
У Конституції України сьогодні вказано, що АРК є невід'ємною частиною України і вирішує питання, віднесені до її компетенції, в рамках повноважень, визначених Конституцією. Водночас де-факто кримська автономія, створена за територіальною ознакою, була автономією росіян та російськомовних радянських громадян в унітарній Україні, що фактично консервувало всі соціокультурні процеси, створювало потенційні конфлікти і не враховувало повною мірою реального етнічного багатоманіття Крима та пов'язаних з цим питань.
Про статус – з різних кутів зору
Дискусії про статус АРК в Україні точилися постійно, фактично з моменту проголошення автономії. Частина експертів вважала, що Крим має стати пересічною областю в складі України, решта наполягали на збереженні статусу територіальної автономії. Меджліс виступав за закріплення права на внутрішнє самовизначення і визнання Криму кримськотатарською національною автономією в складі України.
Проте в цілому українське суспільство, як і українське керівництво, протягом 2000-х років ставилося до статусу Криму досить індиферентно. Усі спроби встановлення демократичних правил співіснування, ухвалення закону про статус корінного народу (дискусії про це тривали ще з 1996 року), визначення конституційних норм про корінні народи в трьох статях Конституції України більшістю кримського, та й київського експертного співтовариства сприймалися в багнети – як прояви «сепаратизму кримських татар», які не будуть сприйняті «більшістю кримчан». Та й сьогодні подібні аргументи вкрай популярні. Хочеться вірити, що лише за інерцією.
Водночас нова ситуація активізувала процеси і дискусії щодо перегляду статусу автономії. 1 липня 2015 року, представляючи у Верховній Раді редакцію конституційних змін щодо децентралізації влади, упершее про це нагадав Президент Петро Порошенко, заявивши, що автономія Криму чітко окреслена в діючій Конституції: існують дуже широкі повноваження у Криму та Севастополя, проте після деокупації необхідне поновлення національно-культурної автономії кримських татар.
До речі, російська влада напочатку анексії активно використовувала тему створення національно-культурної автономії для кримських татар за прикладом аналогічних автономій інших меншин – малося на меті створення єдиної підконтрольної владі національної організації і вирішення культурно-освітніх питань. Однак цей сценарій досі не реалізовано, натомість реалізується інший – «виховання лояльності» шляхом використання сили і тиску на непідконтрольний Меджліс, переслідуваннями та спробами радикалізації кримських татар, щоб, можливо, незабаром з «чистою совістю» боротися з «тероризмом» у Криму. Так звана конституція Криму, яка з'явилася за два тижні після анексії, без жодних сантиментів продовжує формально декларувати радянську рівність народів і тотально підпорядковує Крим центру. У так званій ст.57 вказано на напрямки подвійного підпорядкування, які визначені статтею 72 Конституції РФ. У данному випадку питання децентралізації і самоврядування в самій Росії мають доволі умовний характер, адже до відання федерального центру в суб'єктах федерації віднесено практияно всі питання соціально-економічного і політичного життя – від освіти, податків, економічної політики до екології та культури.
Вже 1 серпня 2015 р. у зверненні до учасників Всесвітнього конгресу кримських татар в Анкарі Президент Петро Порошенко заявив, що Україна зробить усе для повернення в Крим української влади. Він підкреслив, що в планах – розробка «дорожньої карти» з надання Криму статусу національно-територіальної автономії у складі України. Проте сьогодні цілковитої ясності стосовно наповнення цієї ідеї немає.
Гарантії. Бачення майбутнього
Питання зміни статусу кримської автономії має стати наскрізною темою в дискусії про політику деокупації. Справа навіть не у назві автономії. А в комплексному процесі – розвитку законодавства про статус кримськотатарського народу і синхронізації цього процесу з потенційними конституційними змінами. Передовсім нова версія Конституції України мусить надати чіткі гарантії корінному народу стосовно комплексу питань збереження ідентичності, представництва, розвитку, відносин з центральною та регіональною владами; гарантії, зрозумілі і на материковій Україні, і в окупованому Криму. При цьому йдеться про реальне, а не про деклароване рівноправ’я в реалізації прав різних етнічних груп, чітких правил їхнього співіснування.
Сьогодні подібна робота в Україні уможливлює формування бачень майбутнього півострова, визначеного демократичними принципами, зрозумілого і всередині Криму, і за його межами; бачень, які б могли бути прийнятні для різних етнічних груп Криму. Водночас слід інформувати про це мешканців півострова всіма можливими способами, які сьогодні має українська влада. Варто починати заздалегідь, адже сам процес розробки конституційних змін – справа не одного дня.
Вочевидь, будуть спроби масової дискредитації цієї ідеї в самій Україні та в Криму: розмови про кримськотатарський «сепаратизм», звинувачення в заангажованості, нерозуміння всіх реалій, загроза роздратувати більшість кримчан… Проте не розпочавши діалог про статус автономії, надалі неможливо буде впливати на ліквідацію комплексу причин, які призвели до нинішньої ситуації з Кримом.
Процес перегляду змісту автономії і встановлення чітких норм співіснування – це не просто «віртуальні бонуси» українським громадянам в Криму, які чекають деокупації, та кримським татарам; це й можливість представити бачення майбутнього, таке, яке б давало потенціал для розвитку всіх етнічних груп, особливо на тлі нинішньої жорсткої російської децентралізації та реальної відсутності перспективи розвитку півострова, яку підмінено «вирівнюванням» з іншими регіонами РФ, фактично без урахування можливостей півострова, знеціненого анексією.
Юлія Тищенко
(«Крим. Реалії» на Радіо Свобода. 28.07.2016)