Цьогоріч УНЦПД як і Україні - тридцять! З цієї нагоди ми вирішили створити серію історій-візиток нашої команди сьогодні. Розпочати хочемо з інтерв’ю нашої керівниці - Світлани Конончук, котра вже 7 років очолює організацію, а працює у ній з її витоків.
Отже, давайте знайомитися.
Світлано, розкажіть про себе: Звідки ви родом? Як потрапили у столицю? Хто ви за освітою і де навчалися?
Я родом з Рівненської області, в Києві живу зі студентських років - як почала навчатися в тодішньому Київському державному університеті. Обожнюю червоний корпус університету, де відбувалися заняття філософського факультету. Пам’ятаю, як у часи, коли ще про гендер у нас не йшлося, ми підбирали нові слова – а як краще назвати дівчат-філософів – філософині чи філософочки. Зійшлися на філософочках. Коли потрібна підзарядка – стіни альма матер і зустрічі з хорошими друзями, які і зараз там з радістю працюють, - дуже надихають.
Що для вас УНЦПД? Що це за організація? Чим особлива?
Для мене УНЦПД цінне свободою дій. Тут ніколи не було і, сподіваюсь, не буде жорстких ієрархій. Якщо ідея здорова, вона прокладає собі шлях, ти знаходиш розуміння, ресурси, підтримку. Цікаво бачити, як інколи якась ідея запускається, і тобі вже нічого не потрібно особливо робити – вже все забігало, заворушилося і навіть відзвітувало про «успіх реформ». Але це не означає, звісно, що не буває невдач. Інколи щось дуже хочеться зробити важливе, корисне, але ти не знаходиш правильних слів, вчасних слів, і втрачаєш момент у русі. Але загалом в УНЦПД я користуюся можливістю вивчати як розвиваються демократії і разом з однодумцями змінювати правила управління в нашій країні так, щоб влада була підзвітною. Але насправді більший виклик – це відповідальне громадянство, бо дійсно влада є віддзеркаленням суспільства.
Як так сталося, що ви прийшли у громадський сектор? Що цьому передувало?
Я прийшла в громадський сектор тоді, коли ще сектора як такого і не було. У середині 90-х я завершила свої дослідження в історії філософії України, пов’язані з раннім «могилянським» періодом академічного філософування. Мені неймовірно пощастило під час навчання в аспірантурі Інституту філософії Академії наук України і спілкуватися з непересічними особистостями, яким багато в чому завдячую оцій любові до свободи мислення і дії, - Василем Семеновичем Лісовим, Юрієм Васильовичем Бадзьо, Віленом Сергійовичем Горським, Мирославом Володимировичем Поповичем, Валерією Михайлівною Нічик, Сергієм Борисовичем Кримським, Ярославою Михайлівною Стратій та іншими. Але нові відносини в молодій державі набирали обертів, формувалися різні політичні рухи, на які впливали і зарубіжні, починаючи з падіння Берлінського муру, литовського «Саюдісу», Революції на граніті під тодішнім на площі Жовтневої революції і так далі. У 93-му під тодішнім ЦУМом уздовж вулиці Леніна, нинішньої Хмельницького, сиділи шахтарі, грюкаючи касками, ставали явно демонстративними перші культурні поділи - на багатих з мерседесами і бідних з «кравчучками». Було ясно, що заняття історією філософії не дуже вписувалися в ці всі суспільні потрясіння. Тоді якраз мої знайомі зі словами – «Нам потрібні хороші мізки» - покликали мене в УНЦПД. Тоді ми активно займалися поширенням ідей відкритого суспільства, вільного підприємництва і протидією лівому реваншу - я й зараз дуже чутлива до всяких тоталітаристських та авторитаристських речей, хоч би в які шати вони не вбиралися. Важливий час був, коли поверталися кримські татари. Зараз випадає інший важливий час.
Що вам потрібно було зробити/вивчити, щоб опанувати цю сферу?
Я цю сферу кожного дня опановую, тому що вона має вміти оперувати сучасними технологіями в усіх видах роботи. А для того, щоб вирішити, яка технологія до чого краще придатна, слід стежити за розвитком технологій, успішними – і ще більше – провальними речами, тому що з них більш явні уроки. Мені дуже допомагають мої юнацькі заняття філософією, які дають водночас історицизм мислення – перед твоїми «відкриттями» - тисячі років досвіду людей, культур, суспільств – і прагнення до точності мислення. «Диявол грається нами, коли ми не мислимо точно» - говорив відомий філософ Мераб Мамардашвілі. І ще тут важлива річ у нього – «Точність мислення є моральним зобов’язанням того, хто до цього мислення причетний». Перед тим, як сказати – «ось це має бути так» варто подбати про аргументи і розібратися в суті явища, відрізнити причини від післядій. Неможливо зупинитись у пізнанні того, як функціонує наша країна. Зараз мене по-справжньому цікавлять дві речі – війна і олігархія.
Розкажіть про успіхи? Які були виклики?
Я не можу сказати, що я чимось пишаюсь, бо все, результативне – це тільки спільна робота. Я можу сказати, що я доклалась до того, щоб ми не пішли в тиху заводь пострадянської ностальгії, яка обертається авторитаризмом за типом Білорусі, до того, що не пройшли закони 16 січня , включно з усім комплексом референдуму, якому не потрібен народ, до того, що сектор розбудовується. Я зараз по кожній сфері можу назвати по 5-10 дуже міцних команд. Це не Бог зна що, але прогрес помітний. А найбільше мене радує, що дуже багато крутих речей відбуваються у хорошій взаємодії. Є у сектора виклики росту, але він зростає і впливає.
Чи легко ініціювати зміни в громадському секторі на вашу думку?
Зміни варті ініціювання, якщо вони здатні захистити права людей. Тоді це легко. Тоді це правильно. Тоді це всіх заводить. Але є проблема в тому, що ми часто боїмося думати правильно і ще більше боїмося правди.
Розкажіть як виглядає ваш робочий день?
Мій найкращий робочий день – це коли я працюю за планом. Але це не так часто, як мені хочеться, бо робота керівника маленької організації – це як рівняння з трьома невідомими. Хоча я вже сьомий рік відповідаю за організацію і, здавалося б, уже пройшли і Крим, і Рим, але щодня є чому подивуватись і чим зайнятись замість стратегії. Я думаю, що виклик саме в тому, що організація маленька. Кожен з нас повинен знати і вміти стільки, що в державній установі ці задачі вирішували б, ну вп’ятеро, більше людей. Про управління неурядовою неприбутковою організацією в Україні можна писати книгу, бо тобі постійно і щодня потрібно думати про такий мікс цілей - про потреби колег, про побудову команди, про залучення коштів, про якість роботи, про довіру до того, що робить кожен із нас і ми всі разом, про значимі цілі, щоб наше життя в суспільстві не скотилося в авторитарну історію.
Як відпочиваєте і рефлексуєте?
Я люблю водити авто. Люблю швидку їзду і відпочиваю за кермом. Люблю зустрічі з друзями, люблю готувати. Обожнюю читати і ритись в світових книгозбірнях - що б такого почитати. Отримую задоволення від спілкування з доньками. Люблю час ранкової кави. Інколи увечері я лягаю спати, бо хочу кави, а на ніч її випити не можу, а так начебто можу пришвидшити шосту ранку. Люблю, коли річ є такою, якою вона має бути, коли щось гарно майстерно зроблено – це стосується будь-чого – міцного тексту, гармонійної страви, доречного жарту, гарного виконання музичного твору.
Наскільки на вашу думку Україна готова до змін у темі, якою займаєтеся? Що нам не вистачає?
Знову ж таки, потрібно вміти нарощувати знання, мислити точно і правильно, бути готовим до правди і – що важливо – бути готовим готувати до неї інших людей.
Як вважаєте, навіщо потрібні громадські організації, такі як УНЦПД? Яка їх роль в розбудові держави?
Тільки люди можуть виразити свої потреби. Тільки організовані люди можуть добитися змін, які мають значення загального. Але, звісно, важливо, щоб це були колективні дії і зміни зі знаком «плюс», тобто для утвердження прав людини. Держава сама не прийде і не скаже, «ой, у вас тут порушені права», «ой, а тут на Спортивній площі ми продали кусочок площі, негарно вийшло, так?», «ой, активістів цькують і вбивають?». «ой, а тут у нас пандус вертикальний, і то лише до вхідних дверей»… Тільки люди можуть вести боротьбу за свої права і добиватися того, щоб держава утверджувала їх.
Яке суспільство ви хотіли б бачити в Україні і як цього можна досягти?
Хотілося б бачити солідарне суспільство, ринкову економіку і утвердження прав людини.
Матеріал підготувала Ольга Басюк