Керівник Програми підтримки демократичних процесів найстарішого в Україні аналітичного центру — Українського незалежного центру політичних досліджень — Юлія Тищенко в розмові з «Київ-1» — про підсумки останніх виборів, про загрозу позачергової зміни Верховної Ради, про нові обличчя в місцевій владі та «старі граблі».
- Десять років тому кияни страшенно жалкували, що законодавство передбачає вибори мера лише в один тур. Адже якби тоді була можливість другого туру, Черновецький (він набрав 32% голосів) ні за яку гречку не став би міським головою, а вибори, радше, виграв би Віталій Кличко. Тепер ми отримали «узаконений» другий тур. Як ви оцінюєте цю новацію, зокрема з огляду на те, що в багатьох містах другий тур пройшов за надзвичайно низької явки і подекуди, так виходить, мера обрала мізерна частина містян – близько 10 відсотків?
- Лунають дуже різні експертні оцінки: від тези, що це не дуже успішна практика, до побажання поширити її на вибори мерів менших міст. Як на мене, другий тур – це додаткова можливість у віднаходженні більшої політичної довіри тому чи іншому кандидатові. Нічого поганого в запровадженні другого туру я не бачу. Проте головне – гарантії чесності виборчого процесу (що, власне, стосується обох турів). Без цієї обов’язкової передумови другий тур може набути таких гротескних форм, як, скажімо, в Кривому Розі.
- Як Ви гадаєте, чому при досить суттєвому падінні рейтингу Кличка такий високий відсоток киян усе-таки в другому турі голосував за нього? Його конкуренти не мали такої особистої аури, харизми, не надали чітких виборчих програм, не представили сильну дієву команду, чому?
- За Кличка проголосували понад 700 тисяч виборців, і це немало. Так, на попередніх, позачергових, виборах 2014 року він отримав значно більше, але в будь-якому разі результати останніх виборів вказують на те, що кредит довіри киян до цього політика лишається. Це додаткова легітимація для мера Києва. Але автоматично зберегти результати не вдасться — потрібно багато чого робити в місті. Для того, щоб йому скласти конкуренцію, політикам треба було розробити сильніші програми, запропонувати нові ідеї розвитку міста. Кияни цього, вочевидь, не побачили.
- Пані Юліє, оцінюючи в цілому результати місцевих виборів, чи можна сказати, що в масштабах країни відбулося перезавантаження влади?
- Цей виборчий цикл (зауважимо, не повністю завершений, адже вибори не відбулися в Маріуполі, Красноармійську, ще в деяких громадах, і їх призначено на 29 листопада) – це один з кроків перезавантаження не влади, я б сказала, а місцевого представництва. Якщо дивитися на загальні результати, то справді політична карта країни змінилася. Зокрема, з огляду на представництво політичних сил у місцевих радах. «Самопоміч» здобула підтримку в таких несподіваних регіонах, як, наприклад, Харків. Якщо брати співвідношення здобутих мандатів до висунених кандидатів як своєрідний критерій успішності, то можна констатувати дуже непогані результати також у «Батьківщини» і партії «Наш край». «Солідарність» теж може бути загалом задоволена своїм результатом – ця партія завела своїх представників у 21-22 % громад. Проте жодна політична сила в цілому по країні не отримала більшості, їм доведеться шукати компроміси, створювати альянси, можливо, і неприродні альянси.
- Жодна партія, і партія влади в тому числі (якщо під такою мати на увазі «Солідарність») не отримали монополію на владу. Вертикаль влади розмито, чи не так?
- Органи місцевого самоврядування – це представництво громади. Вони можуть потім створювати виконкоми, поки не набула остаточного розвитку конституційна реформа, але в даному разі це не стосуються вертикалі влади, отож не коректно казати, що її розмито. У цілому якщо говорити про кількість представників, які були обрані до місцевих рад від парламентських політичних сил, то ми не бачимо суттєвої кризи довіри до парламентських партій. Ми бачимо нові політичні партії (чи радше політичні проекти), які наростили електоральні м’язи, але це не вказує на критичний розрив між парламентським рівнем і рівнем місцевого самоврядування.
Але подивіться, що ще відбувається при змінах електоральної карти? Партія регіонів як суб’єкт зникла з електоральних радарів, але люди, які були її опертям на місцях, носіями її методів діяльності та її ідей, лишилися. Вони мігрують в інші політсили, змінюють політичні вивіски. Вони пройшли в органи місцевого самоврядування через «дочки» Партії регіонів – той же «Опозиційний блок», «Відродження», певною мірою в цьому сенсі можна говорити і про «Наш край». Отже, політична карта України змінилася, але треба дивитися, наскільки змінилися люди в місцевій владі. На прикладі мерів ми бачимо як і суттєве оновлення облич (скажімо, у Миколаєві, або у Глухові на Сумщині, де в першому турі виграв Мішель Терещенко, загалом таких прикладів чимало), так і осіб, які лишилися при владі, змінивши партійні вивіски.
- Як Ви оцінюєте прихід до влади (чи утримування влади) на місцях тими політичними силами, які асоціюються з режимом Януковича, на півдні та сході країни, в Одесі – тобто в межах, окреслених московськими уявленнями «Новороссії»? Чи такий склад рад у цих регіонах може нести загрозу внутрішньої дестабілізації ?
- Вплив проросійськи налаштованих сил у згаданому регіоні помітно зменшився, але не зник. Наприклад, неоднозначна ситуація була в Мелітополі – одному з ключових на кримському напрямку міст, — де проросійськи налаштовані політики не змогли знов взяти владу. Можна вести мову про загрози, але я б пов’язувала ці загрози не з Опозиційним блоком, а радше з різними цінностями, які існують у нашому суспільстві: умовно кажучи, проросійська налаштованість чи проукраїнська, проєвропейська. Прецеденти, коли можуть бути конфлікти між радою і мером на ґрунті цінностей, цілком можливі. Загрози, про які ви говорите, є. Але їм можна протиставити механізми контролю за такого роду діяльністю і з боку держави, і з боку місцевих рад, громадських організацій. Політична освіта виборців у нашій країні не на вищому рівні, адже люди мусять розуміти, що мер має займатися місцевими питаннями, а не агітувати на глобальні теми на кшталт, чи треба вступати Україні в НАТО.
- Нинішню виборчу кампанію називали «репетицією» позачергових виборів до Верховної Ради. Коли, на Вашу думку, вони можливі і – головне – чи потрібні ці перевибори державі?
- Вибори у нас майже завжди називають репетицією чогось. Так, політичні сили помірялися м’язами, перевірили свої рейтинги – яке падіння чи зростання. Усі політичні сили заявили, що не бояться позачергових виборів до Верховної Ради. Та чи хочуть вони цього? Врешті, чи хоче цього суспільство, яке пережило п’ять виборчих кампаній за півтора року? (До речі, цей факт теж несе в собі політичні ризики). Взагалі ж підстав іти на парламентські вибори сьогодні немає. Інша справа, що буде 11 грудня, коли спливе рік урядового імунітету. Чи буде змінюватися кардинально склад і голова уряду, чи зміняться тільки окремі міністри і як це позначиться на складі коаліції (попри відхід партії Ляшка, це не стало загрозою для коаліції)? Зараз напевне можна сказати тільки те, що позачергові вибори дуже невигідні для політичної сили, яку представляє Прем’єр, позаяк вона має проблемний рейтинг: вигравши у 2014-ому, «Народний фронт» навіть не брав участі у місцевих виборах. Оцінюючи всі ці політичні, рейтингові ризики, достеменно ніхто з провідних політсил ще не знає, будуть вибори чи ні, але всі готуються. Але ще раз скажу: поки що немає формальних підстав для позачергових виборів.
- Про недоліки нового закону про місцеві вибори. Дивіться, «Солідарність» у Києві вела дуже активну кампанію, її кандидати отримали високі відсотки на округах, і таким чином окремі цікаві місцеві політики, як, приміром, колишній секретар Київради Резніков, котрий здобув 24% голосів виборців, не пройшов у внутріпартійному рейтингуванні. Натомість завдяки високій електоральній підтримці ВО«Свобода » (це 10%) до Київради потрапили представники цієї політсили, які персонально на деяких округах набрали менше 10 відсотків голосів. Через отакі збіги обставин у столиці, в результаті, десять округів лишаються зовсім без «свого» депутата. Аналогічна ситуація – і в облрадах, де цілі райони областей залишилися без свого представника. І, крім того, новий закон фактично позбавляє «малі» партії шансу потрапити в ради. Як бути з цим: чи варто змінювати законодавство?
- На мою думку, має бути закладено широке представництво територіальних громад у виборчому процесі. Популярна, шанована в місті особа може не потрапити до місцевого органу влади, якщо партія, яка її висувала, не долає прохідний бар’єр, і таким чином цілі райони, великі територіальні громади можуть залишитися без свого представництва. У цьому я бачу велику проблему. Прохідний бар’єр у п’ять відсотків – нормально для виборів до Верховної Ради, адже це створює певний фільтр для потрапляння до парламенту маргінальних структур. А для органів місцевого рівня це надто високий бар’єр, бо він унеможливлює широке представництво регіональних громадських рухів, молодих політичних сил, які не є олігархічними — їм дуже складно пройти специфічні фільтри української виборчої системи, не маючи великого фінансового ресурсу. Для місцевих виборів було б правильним знизити бар’єр до трьох відсотків.
- Чи варто позбавити права балотуватися керівників виконавчої гілки місцевої влади? Закон цього наразі не передбачає. І маємо: в Києві чотири голови РДА стали депутатами. І як вони у ролі депутатів Київради будуть контролювати діяльність РДА, які вони ж самі очолюють?
- Це питання треба підіймати. У подібних випадках може виникнути конфлікт інтересів (чого, до речі, намагаємося уникнути, запровадивши відповідні норми в антикорупційному законодавстві). Треба контролювати, щоб представники цих комунальних підприємств не мали контрольного впливу на розподіл коштів для підприємств, яких вони безпосередньо стосуються. Це можна контролювати введенням етичних засад, Регламентами місцевих рад, громадським контролем.