Завершився ініційований УНЦПД спільно з інтернет-телебаченням UKRLIFE.TV дводенний телемарафон у прямому ефірі, приурочений до третьої річниці окупації Криму Росією. Початок окупації: як все відбувалося, чому Київ не зумів утримати Крим, ненасильницький спротив кримських татар та інших мешканців півострова, які не хотіли коритися агресору. Що зараз відбувається на півострові? Як може Україна повернути свої території?
Учасниками телемарафону стали: Юлія Тищенко, аналітик УНЦПД, експерт з кримської проблематики; Юлія Каздобіна, аналітик УНЦПД, радник міністра інформаційної політики; Олександр Янковський, телеведучий Чорноморської ТРК та проектів на сайті «Крим.Реалії»; Ескендер Барієв, член Меджлісу кримськотатарського народу, «Кримськотатарський ресурсний центр»; Еміне Джеппар, перший заступник міністра інформаційної політики; Гаяна Юксель, член Меджлісу, головний редактор кримськотатарського телеканалу QHA; Таміла Ташева, «КримSOS»; Максим Майоров, Інститут національної пам»яті; Андрій Іванець, історик, Українська громада Криму; Олег Коммуняр, активіст, представник ультрас ФК «Таврія»; Андрій Щекун, лідер Євромайдану Крим; Роман Бочкала, військовий журналіст; Владислав Селезньов, речник Генштабу ЗСУ; Олексій Нікіфоров, керівник прес-служби Сил спеціальних операцій України; правозахисники. журналісти, громадянські активісти з Криму.
Телезвіт про марафон можна подивитися тут:
Юлія Тищенко, УНЦПД, учасниця телемарафону:
«У перші дні ніхто не розумів, що відбувається, що анексія можлива»
«Я перебувала в Криму саме в ті дні, коли «зелені чоловічки» захоплювали Верховну Раду автономії. Журналісти, в тому числі закордонні, заходили у всі владні кабінети в Сімферополі і питали наївно: «А що то за «зелені чоловічки»? А як довести, що це саме російський спецназ, адже в них немає шевронів?» Дивакувата поведінка. Складалося враження, що в ті дні не тільки журналісти, але й багато хто в Києві, зокрема й політики, не розуміли, що коїться, не вірили, що збройна агресія можлива. Здавалося, що все це якась напівгра, а завтра все стане на місця.
Хоча, звісно, уже в перші дні не було ніяких ілюзій щодо приналежності цих вояків без опізнавальних знаків. Дехто казав. Що це, може, «Самооборона» Аксьонова. Але я дуже добре пам»ятаю, що «зелені чоловічки» відрізнялися екіпіруванням від «Самооборони». Я була поблизу Сімферопольського аеропорта, коли його заблокували військові, і звернула увагу на це. Наприклад, росіяни вирізнялися тим, що мали кеварові шоломи, бронежилети, все це було уніфіковане у цих солдатів. А «самооборонці» стояли у звичайних шапках, та й камуфляжний одяг їхній не виглядав таким новеньким, вони були вядгнуті в «різнобій».
Я мешкала у знайомих у сільській місцевості Криму і пам»ятаю сюрреалістину картинку: військові «Урали» на сільських дорогах, які переміщалися кудись, снували. Ми звикле говоримо про військову базу Чорноморського флоту в Севастополі. Але насправді це було 20 різних точок дислокації по всьому півострову. Очевидно, «живу силу» «закачували» на території цих баз напередодні, і коли настав «час Ч» - вони повиходили за межі військових містечок і стали зримо помітні усюди, по всій території Криму. Ясна річ, у солдатів не було шевронів і вони не казали, армію якої країни представляють, але всі розуміли, що це росіяни. На цьому казусі Москва вдало зіграла.
Бази Чорноморського флоту стали плацдармом для окупації, інструментом окупації. А потім уже велика частина техніки і солдатів була перекинута з РФ через Керченську переправу на півострів.
… Цікаво було спостерігати за реакцією кримчан на події в Києві. Мені доводилося приїздити в Крим кілька разів впродовж осені-початку зими 2013 року. Наступного дня після того, як «Беркут» у Києві побив і розігнав студентів, 30 листопада, ми саме проводили тренінг, на якому були присутні, зокрема, і кримські журналісти. Мене, пам»таю, лихоманило, а вони сприймали все начебто через товсте скло: з одного боку, все розуміли, а з іншого – деякі звуки до них точно не долітали. Хоча невдовзі зібрався і «Євромайдан Крим», утім переважна більшість кримчан сприймала Майдан і події в столиці відсторонено, начебто це все відбувається десь далеко за межами їхнього світу.
До речі, відразу після розгону студентів та появи перших наметів на столичному Майдані Незалежності, Крим почали накачувати антиукраїнською істерією. Це була і російська, і місцева преса, з»явилися якісь листівки, інспіровані Могильовим та Партією регіонів. Безперечно, все це ініціювалося з Києва, від людей Януковича. І роль Росії в нагнітанні антимайданної істерії складно применшити. Сьогодні очевидно, що ця антимайданна риторика була таким собі камуфлюючим димом, за яким приховувалася справжня мета Кремля – загарбання Криму.
Певна частина кримських політиків, впливових експертів, чиновників, які були досить успішними за України і мали, як здавалося, цілком лояльні до України погляди, досить швидко пішли на колаборантство. Вони взяли участь у цьому російському сценарії. Чи їх узяли в цей сценарій…
Впливові кримські чиновники, як наприклад, Могильов, тодішній голова уряду АРК, які могли б виконати свої безпосередні функції, не дуже зграбно саботували. І їхня роль у захопленні Криму чимала. Згадаймо кримське СБУ, яке має укріплену споруду, - вони за два дні її здали, відкрили росіянам двері. Так само міліція, прокуратура, всі силові структури (я тут не говорю про армію).
Україноцентирчні мешканці Криму перебували в напруженні: вони не розуміли достеменно, що відбувається, але відчували, що відбувається щось страшне, те, що докорінно змінить їхнє життя. Також був розпач: ніхто нічого не робить, усе пущено самопливом, нас кинули напризволяще. Особливо тривога помічалася в середовищі кримських татар. Фактично з перших днів спецоперації із захоплення Крима вони почали зазнавати утисків на етнічному грунті. Наприклад, на околицях Сімферополя на будинках, де мешкали кримські татари, хтось понамальовував хрести, і всі говорили про цей зловісний знак.
Загальмованою була і світова реакція. Світ не відразу зрозумів, чи принаймні не відразу сформулював свою позицію. Частина і західних, та навіть російських експертів не до кінця усвідомлювали, що відбувається. Коли ще за кілька днів до так званого референдуму Нємцова запитали, яким він бачить подальший розвиток подій – це буде анексія чи абхазький сценарій, заморожений конфлікт, маріонеткова республіка, – Нємцов не знайшов відповіді на це питання. І не він один. На Заході також не до кінця усвідомлювали сценарій анексії, і з цим, гадаю, була пов»язана тривала мовчанка Заходу.
Українська влада розгубилася. Новопризначені міністри, наприклад, міністр внутрішніх справ, їздили в Крим, аби вловити Янукович. Але можна було цю поїздку використати і для інших цілей, зокрема, вести переговори з місцевими елітами. Пізніше я чула про те, що були спроби різних високо посадовців з Києва, в тому числі і керівників силових відомств, олігархів вийти на переговори з властями Крима. З тим самим Константиновим, Могильовим, навіть Аксьоновим. Порошенко їздив у Крим і, здається, зустрічався з кимось із вище перелічених панів, проте вони начебто відмітали можливість йти на переговори з Києвом. Отже, судячи з усього, тоді вже ціна питання для тих високопосадових кримчан була надто високою. Можливо, для декого це була навіть ціна життя. Борги Константинова, які РФ обіцяла погасити. Без сумніву, з ними працювали задовго до того, як приїхали київські перемовники. Російські куратори вели цих людей раніше, вони мали друзів у Москві, спільні бізнес-інтереси, моталися туди частіше, ніж у Київ.
До речі, думка про можливе поглинання Криму Росією пролунала вперше у ЗМІ відразу після грузинсько-російської війни, у 2008 році. Здається, висловив її міністр закордонних справ Франції, він сказав: наступним може бути Крим. Утім якщо ця гіпотеза й аналізувалася, то говорилося радше про економічне поглинання, мовляв, Україна занадто слабка, і РФ зуміє підкорити Крим економічно. На жаль, реальність довела, що все відбулося значно простіше і значно страшніше".