Коли політики та експерти говорять про президентські вибори в Росії, то варто, на нашу думку, уточнити, що йдеться, скоріше, про процедуру голосування, що має зафіксувати певний результат, а не про власне вибори. Адже цей результат, як якісний, так і, значною мірою, кількісний, відомий наперед.
Однак уваги заслуговує те, як саме російський політичний клас підійде до березня 2018 року й, головним чином, те, що відбуватиметься у найближчі кілька місяців після виборів.
Результат очікуваний, наміри – невідомі
Російській правлячій еліті все складніше вдавати, що ситуація залишається під повним контролем Кремля. Попередні версії суспільного договору між автократією та більшістю, як їх формулює експерт московського Центру Карнегі Андрій Колесников («невтручання громадян у політику в обмін на комісію від нафтового благополуччя» та «невтручання громадян у політику в обмін на відтворення почуття великої держави»), вичерпуються. Адже, одна з його сторін запрагла більшого – поєднання величі та благополуччя. А грошей на це, схоже, немає. Країна переживає тривалий період падіння реальних доходів населення – як пише російська преса, вони скорочуються четвертий рік поспіль й у першому півріччі 2017 року скоротились на 1,4% у порівнянні з відповідним періодом минулого року. Видовища (телевізійна «картинка», політичні пристрасті навколо фільму «Матильда» тощо) поки що замінюють хліб. Запропоновані ідеологічні «скріпи», покликані, за задумом політтехнологів, «зшити» різнорідні соціальні групи країни, є вкрай синкретичними та заснованими на міфах радянської історіографії (тут поруч вигадані «28 панфіловців» й монархізм із Миколою ІІ, московський самодержець Іван Грозний і начебто масове партизанське підпілля у роки «Великої Вітчизняної») й ведуть до ще більшої відчуженості кіл, орієнтованих на різні системи цінностей.
Звісно, Володимир Путін залишається уособленням влади у Росії. Проте саме ця обставина й робить його вразливим. Масова свідомість чекає від нього одноосібного вирішення купи локальних проблем. Для того, щоб відповідати цим очікуванням, він усе більше грузне у боротьбі за вплив (не за зміни), що розгортається у найвищих ешелонах влади. Про це свідчать й відставка керівника митної служби Андрія Бельянінова з наданням усіх функцій митниці Федеральній податковій службі, й «справа» екс-міністра економічного розвитку Олексія Улюкаєва, який увійшов у конфлікт з прихильниками більшої ваги державної власності. Але ставши на бік однієї групи, він приймає на себе невдоволення інших. Відповідь Путіна на запит щодо боротьби з корупцією у вигляді арешту режисера Кирила Серебренникова, звинуваченого у розкраданні бюджетних коштів, збурила навіть лояльних представників творчої інтелігенції.
Тобто персоніфікація функції верховного арбітра має зворотній бік – Путін опиняється наодинці з проблемами й справді має одноосібно пропонувати шляхи їхнього вирішення.
Та головне навіть не це. Ані сама влада, ані політичні гравці, ані переважна більшість громадян не бачать чітких перспектив на майбутнє. Як зауважує у своїй липневій статті «Майбутнє розсипається вщент: Путін втрачає контроль над Росією» політолог Лілія Шевцова, «для того, щоб мати образ майбутнього, потрібно мати образ бодай якогось оновлення, потрібно дати населенню надію, потрібно представити місію політичного класу. А зараз у нас, так би мовити, основне завдання Путіна – це відтворення статус-кво. Статус-кво не може мати майбутнього».
За такої ситуації вибори, за всієї очевидності результату, виявляються свого роду кризовою ситуацією. Передбачуваність щодо питання, хто саме персонально ухвалюватиме рішення щодо тих чи інших дій, накладається на непередбачуваність самого Путіна й залишає проблему щодо вектору розвитку подій відкритою. Як зазначив добре поінформований інсайдер Росії Олексій Венедиктов, «Путін – майстер політичного піруету, розвороту. Ніхто не знає, що термін прийдешній нам готує». Дійсно, наміри Путіна, виходячи з його психологічного портрету та діяльності на посаді президента та прем’єр-міністра РФ, передбачити доволі складно. Наше бачення нових трендів у політиці РФ після березня 2018 року ґрунтується на перебігу передвиборної кампанії.
Внутрішній курс без змін
Можна передбачити, що суттєвих змін у внутрішній політиці не відбудеться. Путін продовжує активно чистити еліту управлінців. Якщо заміна губернаторів єльцинського призову була виправданою з огляду на їхній вік, зміну системи організації влади та курсу загалом, то нова хвиля призначень керівників республік (Дагестан, Приморський край, Омська, Псковська, Івановська, Нижегородська, Орловська, Псковська, Самарська, Новосибірська області), навіть у статусі тимчасових виконувачів обов’язків, свідчить, що на губернаторські посади мобілізовано молодих «висуванців», більшість з яких є тими, кого називають «технократами» (Олександр Бурков, Михайло Ведєрніков, Станіслав Воскресенський, Глєб Нікітін, Андрій Травніков). Їх об’єднує те, що вони цілковито зобов’язані кар’єрою Путіну. Вони не інкорпоровані до місцевих еліт, що важливо для зміцнення «вертикалі влади». Вкупі з усепроникною пропагандою (телебачення, освіта, церква, масова культура) це свідчить про намір Кремля продовжувати практику жорсткого контролю над внутрішньополітичною ситуацією. Альтернатив теперішній соціально-економічній політиці, з огляду на обмеженість ресурсів та відсутність масового запиту на інші відносини з боку суспільства, немає.
Процес ротації всередині правлячої еліти триватиме й надалі. Інтерес становить не стільки те, між ким персонально й як будуть розподілені ключові пости, а те, які саме державні інститути виявляться ключовими у новій політичній конфігурації.
Два сценарії зовнішньої політики
Для владних інститутів та експертного співтовариства не тільки України, але й усього регіону Центральної та Східної Європи вкрай важливо розуміти, за яким саме сценарієм Путін вирішить діяти у зовнішньополітичній сфері.
Упродовж кількох століть російська імперія прагне утвердити своє право на європейське і далі – світове - лідерство. Режим Путіна також зробив ставку на підкреслену демонстрацію зовнішньополітичних успіхів, які мають нівелювати провали у внутрішній соціально-економічній та національній політиці. Водночас будь-яка велика зовнішньополітична поразка загрожує кризою, перш за все всередині еліти.
Володимиру Путіну на прийдешніх «виборах» вкрай необхідна не просто перемога, а красива перемога. Така, що надала б йому ваги в очах західних партнерів й дозволила б повернутися до світової «вищої ліги».
Надзвичайно важливим для України є те, на яких засадах це відбуватиметься? Це буде спроба повернутися до діалогу з цивілізованим світом (звісно, на умовах «почути Росію» та «враховувати її законні інтереси»), або нарощування рівня конфронтації з постійним підвищенням ставок аж до крайньої межі?..
Майже немає сумнівів, що навіть «мирні» ініціативи Кремля не нестимуть нічого позитивного для України. За весь час свого президентства, включаючи період, коли Росія почала активну фазу дестабілізації в Україні, Володимир Путін не змінив риторику: українці – частина «русского народа» ‒ прозвучало в його виступі на засіданні дискусійного клубу «Валдай» у жовтні. Відповідно, Україна в уявленні Путіна – частина «русского мира». Ситуація у нашій країні буде розхитуватися Москвою й надалі. Проте навіть така гібридна війна краща за війну велику.
Самий факт того, що Путін намагається якомога довше тримати інтригу з висуванням своєї кандидатури, свідчить про те, що події на зовнішньополітичній арені розвиваються не надто сприятливо для Кремля. Він готує свій сильний меседж, головні смисли якого буде деталізовано під час кампанії, а реалізовано у перші місяці після неї. Й Україна, й наші партнери мають бути готовими до будь-якого сценарію…
Ігор Немчинов, спеціально для УНЦПД*
Research Update 17 (758), 2017
26 жовтня 2017 року
*Про автора: Ігор Немчинов, професор, дослідник російської філософії та політики, автор десятків статей і книг з питань російської ідентичності та ролі Російської держави в історичному розрізі та сучасності.