Комунікація та інформування можуть стати запобіжниками фейків про освітню реформу та про мовні практики в освіті
Визнаймо, що мовне питання майже ніколи не було серед пріоритетних проблем, які першочергово хвилюють громадян. А особливо в останні три роки. Так, соціологічні дослідження, проведені КМІС у травні 2017 року, зафіксували, що лише один відсоток опитаних найбільше збентежений статусом російської мови в Україні, ще 2% респондентів назвали в цьому ряду міжнаціональні відносини в країні. Переважна ж більшість українців найбільше переймалася низьким рівнем життя (60%), економічною ситуацією (47%), питаннями безпеки в країні (21%).
Та варто лише «мовному питанню» актуалізуватися, як воно враз стає потужним мобілізаційним фактором для суспільства. Саме мовне питання грає у нас роль надчутливого маркера для визначення “свій-чужій”, а ставлення до розвитку та поширення державної української мови було, та й сьогодні, у період творення модерної української нації, є однією із засад ідентичності.
Підтвердження цьому ми вкотре спостерігали під час недавнього «мовного шторму», епіцентром якого стало ухвалення Закону «Про освіту».
Багато гібридних впливів і мало комунікації
Гострі дискусії, як ми пам»ятаємо, спричинила одна стаття закону – стаття 7, яка визначає, що мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова, а особам, які належать до національних меншин, гарантується право проходити дошкільну та початкову освіту в комунальних закладах як державною мовою, так і мовою відповідної національної меншини. Чому ж ця стаття зіграла роль сірника, котрий знов розпалив мовні пристрасті?
На нашу думку, відповідаючи на це питання, варто виділити дві складові.
По-перше, тема вочевидь зазнала гібридних впливів з боку РФ. Згадаймо, що в Москві першими назвали формулювання статті 7 Закону України «Про освіту» геноцидом. У заявах інформаційного департаменту МЗС РФ від 12 вересня йшлося, що “головною метою українських законотворців є максимальне обмеження інтересів мільйонів російськомовних жителів України, насильницьке встановлення в багатонаціональній державі моноетнічного мовного режиму”. Наступним критиком «мовної» статті закону про освіту стала Угорщина: 26 вересня, після набуття законом чинності, міністр закордонних справ Угорщини Петер Сійярто заявив, що Угорщина блокуватиме будь-який крок, спрямований на зближення України з Європейським Союзом. І вже потім Україною покотилася бурхлива реакція національних громад. Поза сумнівом, Росія використала проксі-організації для поширення цієї негативної хвилі.
Утім є й друга причина негативної реакції національних меншин на згадану статтю «освітнього» закону –комунікацій Міністерства освіти із зацікавленими сторонами у процесі підготовки закону, вочевидь, було не достатньо, бракувало системного діалогу з представниками меншин, насамперед у сільських районах, маленьких містечках, де й розташовано більшість румунських, угорських, болгарських шкіл. Не критикуючи в цілому філософію освітньої реформи, національні меншини невдоволені специфікою змін, які були внесені поза полем консультацій, що проводилися в Україні протягом року. Адже освітня ситуація для різних національних меншин (виносячи за дужки школи з російською мовою викладання) має свої особливості.
Наприклад, угорська меншина має взагалі замкнений цикл освіти рідною мовою – від садочка до вузу. Угорські організації підтримують цю систему і не бажають у ній нічого змінювати (свого часу точилися гострі дебати стосовно можливості складання ЗНО угорською). Угорці дискутували про можливості вивчення в школах української мови як іноземної за відповідними методиками, утім ця ініціатива не знайшла підтримки. Як не знаходили підтримки й ініціативи із запровадження мультилінгвальної освіти в угорських школах, що посилило б рівень інтеграції, покращило б ступінь володіння дітьми українською мовою.
У болгарських школах, радше, навпаки - було замало рідної мови: болгарська вивчалася як окремий предмет, а решту уроків викладали в сільських школах російською. Причин тому чимало: це і брак підручників, і дефіцит вчителів, які вправно володіють державною мовою, хоча самі батьки зовсім не проти збільшення обсягів викладання української. Окремо запроваджувалися моделі мультилінгвальної освіти в школах для національних меншин, де викладання предметів відбувалося різними мовами. Практика таких шкіл, що методологічно спиралася на міжнародний досвід, була й в Одеській області, й на Буковині, і на Закарпатті.
Отже, хвилю обурення національних меншин спричинила не тільки «рука Москви», а й нерозумінням процесу мовної трансформації в школах, за якою наразі стоїть брак вчителів, програм, підручників. Додатково підігрівають настрої національних меншин політики, спекулюючи на стереотипах та нерозумінні процесу змін.
І тільки зараз уряд почав активні консультації з національними меншинами, а також з владою країн, які виступили критиками закону, – Польщі, Угорщини, Румунії. Було заявлено, що низка проблемних моментів може бути вирішена у меморандумах та в Законі України “Про середню освіту”.
«Мовою» цифр – про мову, якою вчаться національні меншини
У 2001 році, згідно з даними перепису населення, тільки 57% представників національних меншин та етнічних спільнот (окрім етнічних росіян) вважали рідною мову свого народу. Так, українська була рідною для 58,5% громадян, зокрема для 78% українців, 3,5% росіян і 12,5% представників інших етнічних громад, тоді як російська – для 39,5%, зокрема, для близько 22% українців, 96,5% росіян і 44% представників інших етнічних груп. Дані опитування, проведеного через 11 років, у травні-2012, соціологічною групою «Рейтинг», засвідчили, що українську мову рідною вважають 50% респондентів, російську – 29%, українську та російську – 20%, інші мови – лише 1%. У 2017 році, за даними того ж “Рейтингу”, 50,5% населення України вже використовують українську як основну мову повсякденного спілкування, 24% використовують й українську, й російську, майже 1% громадян – інші мови.
А якими ж мовами отримують освіту діти України? Сьогодні, за даними МОН, 90% учнів навчаються українською, 10% - іншими мовами. Зокрема, румунською у 2015-2016 роках навчалося 16 426 учнів, угорською - 15 535, польською - 1 698, словацькою – 143 учні, болгарською – 68 (при цьому болгарську мову як предмет вчили 8154 учні середніх шкіл), російською - 351 948 (при цьому 960 425 учнів вивчали російську мову як предмет у середній школі).
Змінюючи процес викладання в мовних практиках, можна створити додаткові можливості інтеграції для представників національних меншин. Адже статистика демонструє, що майже 40% випускників угорських шкіл не можуть здати ЗНО українською мовою, що звужує їхні можливості для самореалізації в країні.
«Мовне питання» як погріб з порохом
Показово, що під час дочасних виборів у 2014 році політичні партії взяли своєрідний тайм-аут на використання мовного питання в політичній протидії. Зокрема, цим передвиборча кампанія-2014 відрізнялася від попередніх, де спекуляції стосовно статусу мови були більш актуалізовані (звичайно, йшлося саме про статус російської, мови інших національних меншин не знаходилися у фокусі політичних баталій та суспільної уваги).
Проте сьогодні, як продемонстрували перипетії навколо статті 7 «освітнього» закону, ситуація дещо змінюється. Політики підігрівають настрої національних меншин, спекулюючи на стереотипах та нерозумінні процесу освітньої реформи. Приміром, вже є окремі свідчення, що представники Опозиційного блоку на зустрічах з виборцями в різних регіонах, і не тільки в “російськомовних” областях, але й серед румунської громади, обіцяють скасувати положення стосовно мови освіти національних меншин, зафіксовані в Законі “Про освіту”; є дані про започаткування в різних ”російськомовних регіонах” кампаній зі збору підписів громадян для скасування нового закону «Про освіту».
Отже, мовна тема знову запитана політиками і може бути використана для мобілізації електорату та тиражування стереотипів як додатковий фактор дестабілізації.
Тому під час імплементації реформи важливо враховувати особливості навчального процесу у різних меншин, особливу увагу приділяти програмам викладання, методикам, підготовці вчителів, комунікації з батьками, місцевою владою, запроваджувати нові методики. Адже комунікація та інформування можуть стати запобіжниками фейкам про освітню реформу та про мовні практики в освіті. Закон надає можливість вивчати рідну мову як предмет під час шкільної освіти, що узгоджується з міжнародними зобов’язаннями України, приміром з Рамковою Конвенцією РЄ про захист національних меншин. Отже, слід віднайти баланс та розвивати можливості для подальшого розвитку та запитаності української мови як інтегративної для суспільства в цілому.
Юлія Тищенко,
Український незалежний центр політичних досліджень.
(газета «День», 05.12.2017)