Про референдум щодо НАТО і удосконалення закону

Про референдум щодо НАТО і удосконалення закону

Заява президента України Петра Порошенка в інтерв’ю Berliner Morgenpost 2 лютого 2017 року про намір провести референдум стосовно членства країни в НАТО цікава не тільки названою темою. Питання щодо вступу України потрібно було вирішувати ще вчора, тобто до війни. Але не зробили, бо особисті інтереси політиків були вищими за національні. Звичайно, сьогодні, під час російської агресії і тимчасової втрати частини території, це питання все одно залишається актуальним – просто потрібно демонструвати вірність курсу, менше піару і більше практичних кроків. Та сьогодні я б хотіла звернути уваги на те, які проблеми закладені в законодавстві, бо застосування чинного закону про референдум здатне у подальшому привести до непередбачуваних рішень – яке б питання не виносилося для опитування народу.
За чинним законом про референдум, цей інструмент вигідний тому, хто може проконтролювати весь процес. І це не народ.
Результати вже наступного референдуму можуть ошелешити українців. Вони можуть виявити, наприклад, що самі дозволили наслідувати владу, або примусово відчужувати майно, чи ще щось інше, що сьогодні здається нереальним. Але життя показує, що фантастика 70-х стала практикою 2000-х.
Коли громадяни скажуть «Стоп. Як це сталося? Цього не може бути, бо у референдумі взяла участь 5 чоловік!», вони почують у відповідь обґрунтоване – «А за законом, на референдумі може проголосувати хоча б і одна людина».
Громадяни: «А як це, держадміністрації можуть відкликати членів комісій навіть у день голосування?». А влада їм: «Ну, це прямо дозволено законом. І ми можемо поставити в комісію кого захочемо».
Громадяни: «Овва. Ми не встигли нормально зрозуміти питання, бо їх більше десятка, і всі на різні теми! А крім того, тут в один день ще й вибори, стільки бюлетенів! Неможливо у всьому розібратися!». Влада: «Гм, так порушень закону немає».
Громадяни: «А чому по телевізору показували тільки ту агітацію, яка працювала на ідею спадкової, а не виборної влади?» - «Ну, бо ЗМІ за законом мають право працювати тільки за угодами з ініціаторами референдуму, а якщо працюватимуть з іншими групами – позбудуться ліцензії до оголошення результатів».
Громадяни: «А хто взагалі ініціював цей референдум? Хіба могли люди захотіти спадкової влади? Крім того, нереально зібрати 3 мільйони підписів за проведення референдуму за 40 днів, якщо тільки ті, хто перевіряють підписи, не закриють очі на їх фальшивість?». Влада: «А чому вас це не цікавило, коли проводився референдум по НАТО?»
А тому, що більшість підтримувала вступ України до альянсу. Тому що більшість не знала, що протокол комісії з підрахунку голосів дійсний навіть тоді, коли його не підписують якісь із членів комісії, а сама комісія може складатися із 1 людини, зате «правильної». Більшість не в курсі, що закон «Про всеукраїнський референдум» був написаний «під Януковича» командою нині біглих юристів і проголосований буквально у день закриття сесії після виборів 2012 року за 6 хвилин без ніякого обговорення у редакції першого читання вже після того, як було пройдено друге. Що лише навіть через порушення процедури прийняття закону з 2014 року КСУ розглядає справу про конституційність вказаного закону і вже провів аж ціле 1 засідання, що закон вщент розкритикований Венеціанською Комісією Ради Європи, членом якої ще є Україна.
«Якщо на клітці слона написано «буйвол» – не вір очам своїм», учив Козьма Прутков. Просто кажучи, референдум за чинним законом – це зовсім не референдум, бо його процедура не має нічого спільного з чесним волевиявленням. Сама ідея проводити референдум за наявним законом є небезпечною, а відсутність кроків до адекватного регулювання референдуму за наявності зареєстрованої в парламенті нової редакції закону – вкрай безвідповідальними. Спочатку демократичний закон, тоді – референдуми.
Світлана Конончук, виконавчий директор Українського незалежного центру політичних досліджень
(«День», 03.02.2017)